І знову тривожно-зловісне відлуння Майдану нестерпним болем дряпає по душевних струнах, аби пам’ятали, аби схаменулись, аби усвідомили й розібрались, аби, врешті, вимолили в Бога спокій душам невинноубієнним та землі рідній, що й досі стогне кривавими зойками, благаючи про порятунок…
Звичайно ж, ми уже інші, аніж ті, котрі два роки тому вражено прикіпали зляканими поглядами й роз’ятреними серцями до нових хронік і повідомлень, кидаючись одразу до телефонів, аби впевнитись, що із дітьми, рідними та друзями усе гаразд… У нашу лексику увірвались незвичні й такі холодні слова, як «блокпост», «барикада», «коктейль Молотова», «Берктут», «тітушки» і «смерть»…
Так, ми вже геть по-іншому сприймаємо і цей світ, і його правду, збентежено ковтаючи біль, коли йдеться про столичні вулиці Грушевського та Інститутську, Будинок профспілок і, врешті, Небесну Сотню. Ми якось в одну мить стали ріднішими й чистішими, вивіряючи себе на справжність у кожній новині, у кожній втраті, у кожній сльозі… Українське жовтоблакиття стало неймовірно живлющою силою, що, здається, із кожним подихом піднімало все нову й нову хвилю надпотужної енергетики й небаченого і незнаного досі патріотичного піднесення! Не захлиснулося воно, на щастя, у страхітливому полум’ї замордованого нечистю рідного сходу – навпаки, українство розправило крила і, хто як міг, стало на захист своєї землі, своєї суверенності, заповітів своїх пращурів, свого генетичного коду волелюбства.
Направду, ми по-іншому вивіряємо себе, ми, звичайні люди, пересічні мешканці міст і сіл, чиї діти, не вагаючись, пішли в окопи, а не у нічні клуби, чиї матері й сестри ледь не цілодобово варять, сушать, ліплять, смажать, аби українські захисники мали сили боронити свій край; ми, котрі, кидаємось на допомогу, віддаючи волонтерам і родинам постраждалих і загиблих чи не останню копійку, а не хизуємось у соцмережах і перед фотооб’єктивами брендовими мільйонними сукнями, автівками і аксесуарами та накопиченими мільярдами… Бо ми любимо цю землю, у нас перехоплює подих, коли поусюди бачимо жовто-блакитну символіку, старанно вимальовану на алеях, переїздах, а, що головне, – у відданих серцях!
А ще – ми, західняки, та й інші мешканці мирних рагіонів, як кажуть, маємо щастя лягати у тепле ліжко і прокидатись під голос свого будильника, а не мерзнути під снігом в окопах, гріючи раз-по-раз табуни змерзлих мишей і зриватися від щедротного градового дощу. Ми продовжуємо веселитись про людське око, іноді надмірно сиплячи грішми у морі алкоголю; іноді нарікати на старіюче взуття та зазіхати на сусідові обнови і навіть засмагати на іноземних пляжах; дратуватися від раптом дещо блідого вигляду щойно закінченого євроремонту і вражатися, як можна жити, й досі не скуштувавши, приміром, суші… Суцільний калейдоскоп, та вже не іграшковий, а складений із реалій української дійсності.
Дійсності, яку ми, що дихаємо повітрям без війни, сприймаємо по-своєму, а вони, кого ця проклята війна наскрізно переформатувала, щастя, що залишивши живими, неодмінно пропускають через відомі лише їм біоритми.
Зостається одне: таки вимолити у Господа справжнісіньке перезавантаження нашої влади, бо народ український вартий щастя.  
Помилуй вже нас, Отче!..

Вечір-реквієм «Сам не знаю, де погину» пам’яті тих, хто поліг у боротьбі за волю і кращу долю України під час трагічних подій на столичному Майдані, об’єднав новодністровців 19 лютого у щирій шані та скорботі за славними синами і доньками, що у розквіті сил поклали два роки тому своє життя на вівтар незалежності нашої Батьківщини. Великою небайдужою родиною городяни, переглядаючи відомі уже кадри хроніки, вкотре пригадали ті страшні дні протистоянь, коли Майдан, раптом обернувшись іще одними Крутами, став одним великим серцем і душею України, де рівність і братерство виявились нездоланною рушійною силою, котра підкорила і Вітчизну, й увесь світ. Із низькоуклінною вдячністю за силу українського духу та звитягу заради щастя рідної землі до слова вийшов Новодністровський міський голова Анатолій Іванович Болдашев, який також від імені усієї громади подякував і тим мужнім нашим землякам, хто боронив і продовжує стояти на варті миру на обпаленому війною сході. Ці незвичайно промовисті ритми і серцебиття Майдану разом із усіма його активістами відчували й наші земляки-новодністровці, котрі неодноразово приєднувались до його велелюддя, проживаючи там свої особливі історичні миті. Серед них – і заступник міського голови Анатолій Іванович Білоткач, чиї спогади були і тривожними, і незабутніми, і назавжди хвилюючими. Глядачі також щирими оплесками привітали й учасника Майдану Сергія Діхтяря. Вшановуючи загиблих на Майдані, неможливо було не згадати й подвиг наших сучасників, що зійшлися віч-на-віч із вражою нечистю на східних кордонах України, тим більше, що цими днями ми поминали й річницю трагедії під Дебальцево… Сердечною вдячністю аплодували усі нашим АТОвцям, котрі після бойової вахти продовжують брати активну участь у житті міста. І вкотре пекучим болем у хвилині мовчання торкнулася усіх новодністровців пісня, що стала невід’ємним символом Майдану і спомину про Небесну Сотню, – «Плине кача», ще більше збентеживши наприкінці відверто-болючим плачем маленької глядачки, котра настільки пройнялась українською трагедією дворічної давнини…. Особливі враження сколихнули усю глядацьку залу, коли учні ЗОШ ІІ–ІІІ ст. зворушили до сліз відтвореними уривками української історії у композиції «Не твоя війна». Вдало доповнювали канву сценарного задуму методиста з організації дозвілля відділу гуманітарної політики Аліни Кирилюк і сольні виступи вихованок музичної школи Альони Івасюк та сестричок Ксенії і Катрусі Рукавиць у супроводі їхньої наставниці, директора закладу Галини Ковальчук, а також таємничий голос скрипки викладача школи Людмили Димитрюк. Виконуючи разом Державний Гімн України, усі ми, звичайно ж, щиро сподівалися, що нашими спільними молитвами та рішучим захистом хоробрих і відданих оборонців земля рідна таки цвістиме мирними веснами в ім’я щастя наших нащадків. А поминальні свічі продовжували мерехтіти поряд із фото Небесної Сотні, водночас наче гірке нагадування та попередження нині сущим: «Збережіть Україну!».

Інна ГОНЧАР, ведуча реквієму, фото - Вадима РЕВУЦЬКОГО