Хто був на тій Чорнобильській війні,

Той знає, як безсонними ночами

Перед очима жовтий-жовтий сніг

Кружляє й розпливається на плями.

Тривожно у кімнатній темряві

Від тиші безпросвітної, тугої,

З’їдає втома помисли живі

І навіть серце хоче супокою.

Хто був на тій Чорнобильській війні,

Коли біда нахабно вирувала,

Чи вдасться вам прожить роки і дні,

Які зозуля щедро накувала?

Хто був на тій Чорнобильській війні,

Кого якийсь лихий, якийсь лукавий

Послав на ті невидимі вогні,

Спаси і сохрани їх, Боже правий!

Цими віршованими рядками про ліквідаторів, написаними нашим земляком Дмитром Цілуйком, який був жителем Прип’яті і будівельником ЧАЕС, а потім – і ліквідатором, ми щороку розпочинали традиційні тематичні зустрічі міської спілки чорнобильців у нашому музеї.

Бог рятує душі, а ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС врятували землю й життя, дароване Богом.

Минуло більше 34 років з моменту аварії на ЧАЕС, із тих квітнево-травневих днів 1986 року, коли йшла битва незахищених людей із радіацією. Дні самопожертви, дні страху, які вразили весь світ… 34 роки тому, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції вночі, о 1 годині 23 хвилини, велетенське полум’я несподівано розірвало нічну пітьму…

Наслідки, які мала аварія, – це катастрофа планетарного масштабу. Вона рівняється вибуху більше 500 атомних бомб! Радіоактивна хмара проникла в атмосферу всієї північної півкулі землі! Практично всі, хто першими включилися в боротьбу з пожежею, дістали смертельні дози опромінення.

День вибуху четвертого реактора ЧАЕС міг би стати останнім днем для України, якби у вогнище палаючого ядерного кратера не кинулися, жертвуючи собою, прип’ятські пожежники й нічна зміна станції. За кілька годин їх, спалених радіацією, змінять інші. А потім лік тих, які замінятимуть, піде вже на тисячі. На десятки тисяч… Аж поки вони не вгамують шал катастрофи.

І буде ім’я їм, не знане досі у світі – ліквідатори. І буде визнано, що мужність їхня не мала прецеденту. Вони, ліквідатори, досвіду та навичок боротьби з радіаційним лихом набули вже там, у Чорнобилі, полишивши натомість на цій землі частку власного здоров’я. Кожен день їхнього життя, 24 години якого минали на службі, був сповнений ризику, героїзму, самопожертви. Не було чітких правил щодо дій за цих обставин у екстримальних та надскладних умовах. Тож часто доводилося діяти не за службовими інструкціями, а за велінням власної інтуїції та сумління, сміливості та почуття обов’язку.

Вибух реактора на Чорнобильській АЕС сколихнув Україну і планету. Та в перші хвилини, доки світ не відчув, що сталося, українські пожежники, забувши, що вони – тільки люди, а не безсмертні боги, гасили шалений вогонь довкола двох сотень тон ядерного палива, яке містилося в розірваному череві енергоблоку. Його будь-якої миті могло викинути в довкілля, що посилило б масштаби трагедії. Земля тільки на один крок була від того, щоб катастрофа стала реально вселенською.

І звичайні пожежники, прості прип’ятські хлопці, приборкавши вогонь пекла, пішли у Вічність. Їхні імена тепер закарбовані в історію Землі та пам'ять землян. Вічного визнання людства удостоєний технічний персонал атомної станції, який був у ту ніч на вахті.

А потім ще довгі місяці ліквідатори одягатимуть маски й респіратори, які нікого з них не захистять від удару радіації, і мовчки та жертовно йтимуть на війну з ворогом, який не знає ні жалю, ні милості. І, перш ніж упасти потятими в бою, виконають призначене їм долею – не дадуть розростися біді.

Суворий екзамен витримали всі: пожежники, транспортники, будівельники, медики, спеціальні частини хімзахисту, військові вертольотчики…

Здавна ведеться: у годину великого лиха, у час смертельної небезпеки на передній край стають найвідважніші. Лихо, що сталося на ЧАЕС, не залишило байдужою жодну людину. Ще тісніше згуртувало перед лицем небезпеки, викликало співчуття і готовність внести й свою частку у ліквідаційні роботи.

До цієї біди долучилися й новодністровці. Вони разом зі своїми побратимами з усіх куточків країни взяли висоту під назвою «ПОДВИГ», захистивши собою і світ, і нас із вами. Це були люди різного віку, різних спеціальностей і різного характеру: водії АТП, механізатори УМР, будівельники СУПГС, СГЕМ, медики нашої лікарні на чолі з головним лікарем Володимиром Олександровичем Бариловим, працівники сфери обслуговування – ОРСу на чолі з заступником начальника Володимиром Івановичем Саганом.

Чорнобиль… Тепер це слово знає весь світ. Чорнобиль – це мука і трагедія, це подвиг і безсмертя, це пам'ять і це нестерпний біль. Біль ліквідаторів, біль усіх постраждалих…

Вічна пам'ять і низький уклін від усього людства всім покійним, які пали жертвою радіаційного монстра на ЧАЕС. У цей день і ми вшануймо пам'ять про всіх них, а також і про наших близько 90 земляків-ліквідаторів, яких нині вже немає серед нас.

А думка людська пам’ятатиме вас,

А пам'ять людська повертатиме вас.

Безумство хоробрих – де вічність і мить,

Де згасли для вас і життя, і блакить.

Де зірне затьмарить скорбота земна,

Де нам, як набат, імена, імена…

У пам’яті та спогадах новодністровьких ліквідаторів, якими вони щоразу ділилися, побачене на власні очі та пережите в Чорнобилі час від часу зринає чорно-білою кінострічкою, інколи в кадри вкрапляється рудий колір. Саме такими – іржаво-обпаленими стояли сосни та ялини. Переважно в такому кольорі було й усе місто Прип’ять через якийсь час після трагедії.

Про побачене у Прип’яті після 30 років написав вірш «Пам'ять і відлуння» Георгій Лазарович Малованюк, ліквідатор від АТП:

Нам не судилось кидатись на танки

І йти у бій із криками «Ура!»,

Ми прибирали атома останки,

Що викинув четвертий агрегат.

Ми йшли у бій отой, неначе й незапеклий,

Розмірено і без напруження усі,

Не знаючи про те, що путь у саме пекло,

Яке на нас нависло звідусіль.

Чорнобиль, зона і ЧАЕС –

Злилося все в одно-єдине…

Вже понад тридцять літ пройшло з тих пір.

Але відлуння в серце лине.

Приїхавши туди аж через тридцять літ,

Ти не почуєш пісню журавлину.

І лиш труба на станції стирчить,

Як пам’ятник й відлуння жаху нині…

А місто Прип’ять, як примара:

Безлюдні тротуари, сум і стрес.

Над містом мов жевріє чорна хмара,

Як символ про минулий той прогрес.

Спогади окремих наших ліквідаторів висвітлив Дмитро Цілуйко у своїй збірочці під назвою «Чорнобильська Голгофа, яка є і в музеї, і в наших бібліотеках. Це потрібно не загиблим і тим, хто пережив це страшне лихо, це потрібно всім наступним поколінням, аби не повторилось подібне у майбутньому.

Кожен із ліквідаторів береже в пам’яті щось своє, але в одному спогади багатьох співпадають. Однаково були вражені, побачивши мертвим красиве місто, будинки зі сліпими очицями вікон, блукаючими собаками на порожніх вулицях. Кожен береже в серці пам’ять про друзів, з якими ділили тяготи чорнобильських вахт. Біда згуртовує. У своїх тимчасових помешканнях новодністровські ліквідатори жили там дружньою родиною. Вони і дотепер дружать. Ось тільки зустрічаються частіше на похоронах…

Чим далі нас віддаляє час від тривожних днів квітня 1986 року, тим гостріше відчувають люди, обпалені Чорнобилем, масштаби та жах лиха, яке випало на їхню долю. І якщо це лихо не прийшло в кожний наш дім, то заслуга в цьому якраз людей, що утримали його, як уламки радіоактивного граніту, у своїх руках…

Вам, шановні земляки-ліквідатори, вкотре висловлюємо безмежну вдячність і сердечну пошану за подвиг! Назавжди мічені атомом, ви втратили здоров’я, силу, радість повнокровного життя, але, завдяки вашій мужності та самовідданості, світ врятовано від ядерного смерчу, завдяки вам ми маємо щастя жити і навчатись цінувати життя.

Бажаємо всім вам міцного здоров’я, довгих років життя, щастя і злагоди у ваших родинах, мирного неба над Україною і Божого захисту!

Є поміж нас багаті і бідні.

Кому що треба, доля не пита.

Та є дві речі всім нам необхідні:

У світі – мир, а в серці – доброта.

Усім вам зичимо у цю грудневу днину

Людського щастя й хатнього тепла,

Щоб не спіткала вас лиха година,

Щоб більше радості вам доля принесла!

Із особливою повагою – Галина Разгонюк, директор міського музею,

На фото - зустріч ліквідаторів у міському музеї 2015 р.