... 15 лютого 1989 року рівно о 10.00 генерал Борис Громов на мості через ріку Амудар’ю перетнув кордон між Афганістаном і Радянським Союзом у кінці останньої колони 40-ї армії, символізуючи кінець багаторічної війни в Афганістані. Зійшовши з броні і переступивши невидиму межу – державний кордон, командуючий армії Обмеженого контингенту зупинився і, повернувшись убік Афганістану, сказав:

«За моєю спиною на афганській землі не залишилося жодного радянського солдата!». Ніхто не міг собі уявити, що після майже десятирічної війни армію не зустріне ніхто з керівництва державою чи хоча б з Міністерства оборони. Дотепер незрозумілим є ставлення до армії, яка в ті роки була найбоєздатнішою у

Збройних Силах СРСР і яка завершила найважчий етап бойової діяльності.

Переддень пам’ятних дат, пов’язаних із темою війни в Афганістані, частіше гортаю сторінки Книги Пам’яті про буковинців «І чорніли тюльпани» В’ячеслава Шинкара, військового, учасника бойових дій в Афганістані. І щоразу все більше переймаюся роздумами автора та його побратимів-афганців, зокрема й наших новодністровців, про цю війну в їхніх долях. Навіть через призму тривалого часу, коли все важче відповідати на запитання: «Кому потрібна була та війна?», вони не викреслюють із пам’яті ті страшні воєнні роки.

В. Шинкар зазначив: «Бо там ми зрозуміли, що таке честь, гідність і справжня чоловіча дружба. Там було зрозумілим головне: як жити і як чинити, адже ми раніше від інших очистили себе від брехливих гасел. Там ми навчилися з першого погляду відрізняти, де чорне, а де біле».

У його вірші «Кто виноват?» звучить глибокий біль їхніх роздумів

у сьогоденні, вже за межами бойових дій.

Кто виноват, что испытав все муки,

Мы не в восторге от своих наград?

Быть может, мой товарищ виноват,

Что возвратился к матери безруким?

Кто виноват, что жизнь свою отдали,

А славы не прибавили стране,

Что нас, непобежденных в той войне,

Как побежденных дома принимали?

Кто виноват, что так и нет ответа,

Зачем была та странная война,

Где есть одна лишь страшная цена

И никакого выигрыша нету?

Дійсно, не вкладається в логіку виправдань статистика втрат у тій афганській війні. Вдумаймося в ці страшні цифри:

загальні санітарні втрати – 469 685 чоловік, зокрема загинуло – 15 000 чоловік; поранено і контужено – 53 753; захворіло – 415 392; зникло безвісти – 417; покінчили життя самогубством – 1 739. Величезні втрати техніки. Утримання 40-ї армії і ведення бойових дій в Афганістані обійшлося для СРСР понад 30 мільярдів доларів США, а ще 8 мільярдів доларів на підтримку прокомуністичного кабульського режиму. Додаймо ще й втрати у війні афганського населення, які складають 1 мільйон 235 тисяч осіб (близько 10 % населення країни).

Так, війна – це завжди несправедливість, це завжди людські жертви, це в усі часи – трагедія. І не мають виправдань будь-які владні мужі, що не тільки не роблять висновків із таких воєнних наслідків, а й забувають про те, якою ціною людських життів даються людству їхні помилки…

У книзі «І чорніли тюльпани», яка зберігається в залі бойової Слави нашого музею, є автограф автора з побажанням учнівській молоді бути достойними гідності наших земляків Ігоря Рибіна та Ігоря Кузнєцова, які загинули в Афганістані. А ще в ній чимало віршів автора та зібраних ним нарисів, спогадів, історичних матеріалів про країну Афганістан, які присвячені темі війни та буковинцям, молоде життя яких обірвала афганська війна.

Є у книзі також інформація про діяльність місцевих спілок УСВА, зокрема й новодністровської. Міський музей тісно співпрацює з активом спілки та щиро вдячні Анатолію Вольському, Сергію Костіну, Миколі Шаповалюку, Анатолію Колєсніку за участь у патріотичному вихованні учнівської молоді та сприяння розвитку музейної справи в місті.

Щоразу при зустрічах з нашими земляками – учасниками бойових дій на територіях Афганістану та інших держав, переймаєшся глибокою повагою до кожного з них та бажанням із материнською любов’ю пригорнути до серця їхні вже посивілі голови. Дякуємо вам, хлопці, за проявлені гідність і честь, за вміння по – справжньому цінувати життя! Нехай зозуля накує кожному з вас багато років мирного й благополучного життя!

Галина Разгонюк, директор міського музею