Вражає цьогорічний березень своїми примхами, захоплюючи сніжними вихорами та сковуючи ранки приморозками. Однак весняне сонце попри все дарує надію, а ще – укотре повертаючи 25 листочок календаря до особливих спогадів, тремтливих споминів і… невідворотного болю втрати. 72 весна знову прийшла без нього, нашого мудрого і доброго, мужнього і вірного, відданого й справжнього, незабутнього і щедрого Івана Семеновича Нагірняка…

Згадаймо, пом’янімо, вчімося у його слова, читаймо його слово, звіряймося із його словом, напуваймо своє єство із його життєдайного джерела добра й любові…

✐Творчість, народжена душею✎

Ми з Іваном Семеновичем Нагірняком були не тільки колегами і друзями, а ще й майже ровесниками, адже різниця у віці між нами – всього два роки. Тому розповідати про нього легко і просто, тим більше, що життєві і творчі шляхи наші перепліталися, а коли дещо й віддалялися дистанційно, то все ж були у сфері творчості і самовизначення та зростання. Власне, пошук себе, своєї професії в нас розпочався ще тоді, коли ми, не знаючи один одного, в різні роки в солдатській формі поступали у Львівське вище військово-політичне училище на факультет військової журналістики. Тоді мені не пощастило здолати конкурсний бар’єр, який був високим, а охочих поступити на навчання, пірнувши в романтику своїх шкільних мрій прямо із строкової служби, було досить багато. Та й факультет вважався не те, що звабливим, а досить престижним. Ваня, як розповідав, на навчання поступив і кілька місяців пізнавав курсантське життя. Щоправда, скоро армійська муштра і несправедливість, яка часто давала про себе знати між служивими офіцерами, розчарували його і він написав рапорт на звільнення з училища. Отож потім нам обом довелось шукати журналістську стезю уже вдома, «на гражданці».

Пошук цей був складним, пронизаний бажанням якнайшвидше здобути професію і влаштуватись на роботу. Життя, звичайно, вносило свої корективи, підкидало різні варіанти вибору. Тому до здійснення мрії йшли різними шляхами: я ̶ через здобуття професії агронома, а Ваня, опанувавши знання в галузі радіотехніки і зв’язку.

Пам’ятаю, що в 1973 році зустрілися в центрі Сокирян на подвір’ї перед редакцією райгазети «Дністрові зорі» і райдрукарні, що розташовувались у колишньому панському приміщенні. У мене вже був тоді певний досвід (аж рік роботи кореспондентом!), тому з перших днів невимушено став його проводирем у мандрівках журналістськими стежками. Того ж дня за завданням редакції «газиком» виїхали в одне з найбільших сіл району – Романківці. Для мене сільськогосподарська тема була найближчою, та й працював я в сільгоспвідділі. Тому найперше навідались у поле, до хліборобів. Невдовзі за селом перед нами вже палахкотів позолотою і дихав спекою широкий пшеничний лан, на якому аж ген до горизонту пливли, огорнуті сизими хмаринками пилюки комбайни, туди-сюди снували вантажівки, наповнені свіжим зерном, а вдалині з допомогою техніки хлібороби вже скиртували солому, бо ж у жнива дорога кожна хвилина.

У цей трудовий ритм якимось дивом вписалися й ми із своїми журналістськими запитаннями. Трударі ніби чекали перепочинку на якусь хвилину-другу і охоче розповідали нам про свої жнивні успіхи, раділи намолотами зерна і, остудившись ковтком-другим холодної води, яка була з нами, за якусь мить вже рушили вести агрегати вперед. Тут, на жнивному лані, бесідували й з керівництвом, спеціалістами, які буквально засипали нас фактами, цифрами, прізвищами передовиків. Блокноти просто на очах розбухали багатосторінковими записами.

Встигли побували того дня й на інших виробничих дільницях місцевого господарства, записуючи цікаві факти для заміток, без яких не обходився жоден номер газети. Врешті, охоплені жнивними враженнями і добряче втомившись від спеки, вже під вечір повернулись додому. А вранці наступного дня, як глянули в редакції на записи в блокнотах, що змережені фактами і різними цифрами, не знали, що й робити, з чого розпочати розповідь. Я помітив заклопотаність на обличчі свого колеги, бо ж той багаж інформації треба було якось розібрати і пов’язати між собою, визначитись із жанром, щось відсіяти, а про найголовніше написати. Отож сказав Іванові: «Знаєш, давай я напишу цю розповідь від нас двох у репортажному стилі (мій улюблений жанр), а ти вже іншим разом будеш впевненіше себе почувати в цій темі.

Так і зробили. У черговому номері наш матеріал займав великий підвал третьої сторінки, і в понеділок на «летучці» редактор нас похвалив, мовляв, молодці, хлопці, у вас попереду – гарна перспектива!

Ці слова нам додали впевненості і снаги і ми щодня поринали в газетні будні якось легко і з особливим бажанням, прагнули дедалі більше відточувати вміння володіти словом та розпізнавати актуальні, а відтак і цікаві теми.

Керівництво редакції і наші старші колеги – Олексій Бондар, котрий був відповідальним секретарем і постійно вичитував всі матеріали, які йшли в газету, Євген Каплуненко, Євген Зарицький, Лідія Польова та інші були задоволені нашим старанням і дедалі частіше підбадьорювали нас, хоча й завжди справедливо і тактовно вказували нам на деякі помилки та робили зауваження.

У творчих буднях, вдумливій наполегливій праці над словом, в осягненні досвіду старших згодом зросла майстерність, розширився кругозір, ще більше зміцніла любов і повага до професії. В Івана Семеновича Нагірняка викристалізувався потяг до розповідей нарисового характеру, йому легко вдавалися матеріали про долі людські, про невтомних сільських трударів, ветеранів, людей багатьох робітничих та інженерних професій, що споруджували в нашому краї Дністровську ГЕС, а нині чимало з яких зводять новий гідроенергетичний об’єкт ̶ Дністровську ГАЕС, що має стати однією з найпотужніших у Європі.

Він також пробував себе в поезії, згодом йому підкорялися не тільки газетні жанри, а й більш складніші літературні ̶ новели, навіть п’єси. Приємним здивуванням для всіх було довідатись, що у вирі трудових буднів на ГЕС він розгледів тему для написання п’єси про кохання двох молодих людей, які зустрілися на будові. Мені пощастило тоді бути присутнім на спектаклі в Новодністровську. Місцевий будинок культури був переповненим, адже на будівництві ГЕС трудились сотні молодих людей, приїхали гості з райцентру і сусідніх сіл. У багатьох в руках яскравіли букети квітів, на обличчі молоді сяяли усмішки, в усіх панував гарний, піднесений настрій. Виступи на сцені час від часу викликали в присутніх гарячі оплески, а в фіналі вистави зала просто вибухнула оваціями і вигуками «Браво!», «Автора ̶ на сцену!». Так переконливо вразив сюжет спектаклю і гра акторів. А це свідчило про незаперечний успіх автора.

Він досить швидко збагнув, як багато важить у творчості образне слово, вдале порівняння і змалювання художніми засобами бодай маленької картинки минувшини із життя героя нарису, гострого моменту, показ його настрою, емоцій.

Інколи зарисовки і нариси були, можливо, й завеликими, як для газети, але читались легко, захоплююче, вони були пізнавальними і цікавими. Отож журналіст ставав дедалі відомішим, його поважали у творчих кругах, впізнавали в трудових колективах, про нього позитивно відгукувалось керівництво від преси. Тому невдовзі запропонували молодому і невтомному журналісту підвищення ̶ посаду заступника редактора райгазети в Глибокій.

Часу на обміркування пропозиції не було, хоча десь в душі в нього й проскакувала думка, що робота ̶ далеко від рідного дому, діти підростають… Але ж погодився і успішно освоївся на новій посаді. Заступником редактора Сокирянської райгазети на той час я кілька разів провідував його на новому місці роботи, цікавився творчими планами, давав якісь поради і на прохання колеги навіть квартиру оглядав. Тоді в мене й гадки не було, що незабаром, у 1985 році, як дихнув вітер так званої горбачовської перебудови в країні, й самому за направленням обласного управління преси доведеться вирушати у творчу дорогу ̶ очолювати Вижницьку районну газету.

Якийсь час передзвонювались з Іваном Семеновичем, обмінювались враженнями від переїзду, ділились творчими планами, але вже скоро довідався, що мій побратим по перу вже переїхав і живе й працює в Новодністровську. Він надіслав мені добірку свіжих новини з Дністровської ГЕС, які були опубліковані у Вижницькому часописі, а десь згодом і сам навідався у Вижницю в гості.

Ми прогулялись містом, оглянули пам’ятні місця, а потім у кабінеті редактора обговорили можливості спільного випуску книги про гідробудівців. Пам’ятаю, що тоді й заголовок погодили ̶ «Новодністровськ засвічує вогні», але вичитку текстів окремо робили пізніше. Відтак на наше прохання редагував її вижницький журналіст і поет Юрій Петричук, якому дуже сподобалось видання і він дивувався, як ми попри редакційну зайнятість зуміли написати ще й книгу про таку велику і важливу будову!? Я йому пояснював, що книга писалася ще з 1973 року, як тільки береги Дністра сповнились рокотом могутніх бульдозерів і великовантажних автомобілів, коли робили відведення русла Дністра, закладали перший куб бетону в греблю майбутньої гідроелектростанції, а відтак і святкували пуск в дію першого її агрегату.

Чесно кажучи, ту невеличку, але пам’ятну книжечку, що сповнена ентузіазмом сотень молодих людей і досвідом мудрих гідробудівців, які приїхали сюди, в Новодністровськ, з багатьох куточків колишнього СРСР, доробляли ще й в 1992 році. Крім окремих творчих моментів, на той час існувала проблема з папером для друку, але Іван Семенович взяв на себе вирішення цього питання через управління будівництвом ГЕС. Ми хвилювалися, бо час збігав і через невизначеність перспективи на будові багато людей, зокрема й молоді, покидали її. Та видання побачило світ, для багатьох воно стало не тільки пам’ятним, а й історичним свідченням юності, проведеної на ударній будові на Дністрі.

Працюючи у профкомі управління будівництвом, кореспондентом багатотиражки «За високі темпи», а останнім часом фахівцем зі зв’язків з громадськістю Дністровської ГАЕС, І. С. Нагірняк віддавав себе творчості сповна. Він, здається, знав, що час ̶ це ресурс і дар, і його аж ніяк не варто втрачати, навпаки ̶ треба дорожити ним, використовувати на благо майбутнього, щоб залишити свій гарний слід у житті. Тож трудився, так би мовити, у дві руці, його серце і душа народжували все нові прозові, поетичні і драматичні твори. Якщо глянете на його письменницьку полицю, на якій лежать авторські книги, неодмінно пересвідчитесь, що життя у них дихає вже самими заголовками: «Прозріння», «Долі врожаями колосяться» (наше спільне видання до 40-річчя Сокирянського ВПУ), »Світло з людських долонь», «Стежки крізь серце», «Відлуння незабутніх стріч», «Окрилені долі» … А яке багатство думок, життєвих фактів і цікавих людських доль відкриваються в двотомнику »Дністровська ГАЕС: погляд крізь літа і долі»!

Складаючи шану і вдячність своєму колезі і другу за творчість, вірність професії і неймовірну любов до життя, скажу, що в одній із книг він мовив щире слово і про мене та нашу дружбу. Нехай буде дякою йому за зроблене на журналістській письменницькій ниві заснована в Новодністровську іменна премія письменника-земляка.

✐Олександр Чорний, заслужений журналіст України✎

Де у ярмах Дністра води

Де у ярмах Дністра води,

Яри батогами,

Водить вітер хорошою

З дітками-листками.

Скала Гостра споглядає

Сумними очима,

Як в науку проводжає,

стара мати сина.

Йди, синочку, та вертайся,

До рідного дому,

Клин Зелений вже убрався

В золоту попону.

Клин Зелений та стежина

заросли травою,

Чи обійму ще разочок

Я дитину свою?

Повернувся, повернувся,

У щасті і славі,

Руки мами доторкнувся

Ніжними вустами.

Прости, мати, прости, мати,

У снігу дитину,

Я Ломачинців миліше

Ніде не зустріну,

Світ великий і широкий

Від краю до краю,

Та до берега дитинства

Коня повертаю.

Де у ярмах Дністра води,

Яри батогами,

Водить вітер хороводи,

З дітками-листками. ✐Лариса Тулюлюк-Кушнір с. Ломачинці✎