• Напередодні знаменного дня Великої Перемоги ми знову повертаємось до теми війни… У мирних днях і буденних турботах протягом багатьох десятиліть ми навіть не уявляємо, що з неба – град смертоносного металу, під ногами – вибух замаскованої міни, білизна снігу чи прозорість води Дністра – кривавими плямами, чорний дим і попіл згарищ – палаючі оселі…
• Цим жахливим явищам було поставлено крапку у далекому 1945-му і підписались за це своїм життям, своєю кров’ю і потом мільйони наших колишніх співвітчизників.
• На превеликий жаль, сьогоденна ситуація в Україні перервала довготривалий мирний період, а дії агресорів по відношенню до України зрадили Подвигу народу колишнього СРСР у боротьбі за мир і свободу.
• Попри все 9 Травня залишається найвагомішим святом минулого століття для всього демократичного світу. Адже в руках наших ветеранів-фронтовиків була тоді доля всього людства: від фашистської окупації вони звільнили не тільки територію своєї Батьківщини, а й країни Європи.
• Ця війна була великим доланням для всіх без винятку: дорослих і дітей, військових і працівників тилу, мешканців на окупованих територіях і відправлених на примусові роботи… Народ пройшов через незліченні муки, гіркоту поразок, відступів і непоправимих втрат перших днів і місяців війни, але спромігся зібрати свою силу й волю і переміг!
• Та забезпечив цю Велику Перемогу над фашизмом рядовий солдат! Скільки їх полягло на полях бою, скільки покалічених фізично і морально повернулось до родин!? Тим, хто вижив у тій найжорстокішій за всю історію людства війні, ніколи не забути цього жаху.
• Сумна статистика наслідків Другої Світової війни 1939–1945 рр.:

• задіяно 61 державу з населенням 1 млрд 700 млн людей – близько 80 % усього населення планети;
• каліками стали 90 млн мирних людей та 110 млн солдат;
• загинуло 55 млн, з них 10 млн – в Україні;
• 13 млн дітей знищено фашистами;
• За 1 день гинуло 18655 людей, за 1 годину – 777.

• Справді, великою кров’ю далась нашому народу ця Перемога! «Мы за ценой не постоим!» – це не лише слова з відомої пісні Булата Окуджави.
• До цієї перемоги радянський солдат і весь народ йшов довгих чотири роки, через війну тривалістю 1418 днів і ночей. Новодністровські фронтовики і представники старшого покоління, чия юність і дитинство припали якраз на воєнні роки, часто ділились із нами своїми спогадами про різні епізоди того часу, але з піднесенням вони розповідали про емоції із завершення війни. Наведемо окремі з них:

• Негребецький Євгеній Володимирович – воював у складі 160-го резервного авіаполку, був командиром оперативної групи з доставки боєприпасів на аеродром та ремонту літаків після бою. Декілька разів був і у небі, зокрема під час битви на Курсько-Орловській дузі. Бачив з висоти одночасно до 500 танків та 200 літаків з обох воюючих сторін, які були задіяні у бою: дим, вогонь, гуркіт тривали над землею багато годин, які здавалися безкінечними. Після цього бою Євгеній Володимирович повернувся з неба з сивиною у чорнявому чубі…
• Сердитов Михайло Іванович – війна забрала у Михайла всю його сім’ю: батьки незадовго померли; старший брат – військовий, загинув на фронті; сестричка жила в Ленінграді і померла від голоду й холоду під час блокади. На початку травня 1945 року його полк перекинули у Прагу, але на шляху наштовхнулись на 130-титисячну групу німців і День Перемоги пройшов у жорстокому бою. А свято прийшло аж 17 травня, коли після завершення бою фашисти здалися у полон , кидаючи зброю до ніг радянських солдат. Тоді не було сил ні радіти, ні щось говорити: відчувалась нелюдська втома…
• Голубятніков Енгельс Олексійович – на початку війни якраз проходив строкову службу в армії. У свої 18 років в армії вперше сів у кабіну знаменитої «Катюші». Страшна вістка про війну геть змінила його ставлення до цієї машини, відчув, що буде разом із нею завжди на передовій лінії фронту, завжди ризикуючи життям. Так і сталося: бойовий шлях за кермом «Катюші» проліг аж до Праги і Берліну.
• Алєксєєв Микола Олексійович – до початку війни із 1940 року служив на Північному флоті. Вістка про війну дійшла до військової частини відразу ж 22 червня 1941 року. Автоматично всі матроси берегової оборони, зокрема і Микола, стали захисниками від фашистської нечисті, боронячи північні морські кордони аж до літа 1946 року.
• Литвиненко Володимир Прокопович – у війну діти швидко дорослішали. У червні 1941 року йому було лише 15 років, не встиг довчитися у ремісничому училищі на гірничого електрослюсаря. Але ніхто не рахував його дитиною, він працював на евакуйованому військовому заводі та був єдиною опорою в матері, яка провела на фронт батька і старших синів. За хорошу працю Володю навіть преміювали… новими валянками, а згодом провели на фронт.
• Козіна Прасковія Іванівна – закінчивши курси медичної школи у Воронежській області, Паша два місяці працювала в тилу, а у вересні 1941 року її призвали в армію, медсестрою евакогоспіталю. Санітарний поїзд став на довгі 4 роки її домівкою. Десь на передовій воював її чоловік, у матері залишились меншенькі діти, а вона, сестра милосердя, вивозила важко поранених із передової в тил.

• І таких спогадів учасників бойових дій та очевидців війни існує в архівних матеріалах та інших джерелах достатньо багато. Пережите попередніми поколіннями повинні зрозуміти і осмислити й ми, їхні нащадки. Не даватимуть зачерствіти нашим серцям святі реліквії: вічно молоді обличчя зі старих фронтових фото, їхні листи-«трикутнички», рукописні спогади й газетні публікації з їхніми інтерв’ю, Книги Пам’яті України про загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни, кінофільми і пісні, світлини про діяльність фронтовиків у складі нашої міської ветеранської організації на чолі з легендарною Любов’ю Марківною Моргуненко. Усе це постійно нагадуватиме нам про те, як дорого коштувала Велика Перемога і як треба берегти й цінувати мирне життя.
• Із кожним роком, який все більше віддаляє нас від 1945-го, усе складніше простягти незриму ниточку від покоління до покоління.

І буде страшно, якщо вона обірветься… Тож укотре згадаймо в ці дні своїх рідних, земляків, що не повернулись із фронтових доріг війни 1941–1945 років чи пережили пекло тієї війни.

Згадаймо й новодністровських фронтовиків, які будували Дністровську ГЕС та розбудовували наше місто. Бережімо пам'ять про людей, які захистили країну в лиху годину війни!

Галина Разгонюк, директор міського історичного музею