Дорогого наставника і порадника, колеги і відданого сина своєї землі, члена Національних спілок письменників та журналістів України, Почесного жителя с. Ломачинці та м. Новодністровськ, володаря Почесної відзнаки Національної спілки письменників України, Лауреата літературних премій імені Михайла Чабанівського, Сидора Воробкевича, Дмитра Загула, Фонду пам’яті журналіста Григорія Шабашкевича; дипломата Всеукраїнських літературних конкурсів «Коронація слова» та сучасних радіоп’єс, літописця людських доль та історії Дністровської ГАЕС, автора 20 книг і 1 брошури та ще трьох готових до друку рукописів книг (2 родоводи і 1 – літопис одного із будівельних підприємств) та… вже три роки (1 вересня), як небожителя…

Жіноче

(під враженням од Нагірнякових жіночих доль)

Мимоволі збираючи рясно барвистий світ із щедро засіяного Нагірняковим пером поля жіночих доль, я розгублено і приємно водночас перелічую літа з тих пір, коли уперше, майже двадцять років тому, доторкнулась душею до його Мелодії давньої юності, вражено втамовуючи різноголосся свого єства. Новели Івана Семеновича раз і назавжди заповили мене незабутнім голосом мого рідного краю, заколисали, щедро забарвили мовою автора і збентежили незбагненністю витівок його величності Життя, і, врешті-решт, від чого раз по раз без зайвого сорому і непотрібних виправдань ковтаєш непрохану сльозу, заборонувавши душу відгомоном жіночих доль…

Ото вже з тих пір хоч-не-хоч, а знаходила рятівну відраду, вкотре невимушено підглядаючи (і одночасно уявляючи: а яка вона, га?) за Ганною, котру одного недільного ранку геть недалекий чоловік Василь… поміняв на мотоцикла сусідові Дмитру Захаровичу. І, як виявилося, нема лиха без добра! От воля Божа: із отакої собі нісенітниці Васильових дрібних мізків раптом зажевріло довгоочікуване і так бажане щастя двох самотніх людських стежечок! І, наче помітний завжди постскриптум, я завжди усміхнено додаю, що то не Нагірнякова вигадка, а чистісінька правда, яку колись при нагоді переповіла йому вчителька Новодністровської гімназії Надія Василівна Завальна. Розводиш руками, мрійливо бажаючи надибати ну хоча б такого… мотоцикла на початок…

А тут уже злітає услід за наступною сторінкою чергова драма, що справжнісінькою напастю плюхнулась у душу молодої, вродливої Марини, яка так сподівалась знайти щасливу долю після розлучення і чиє кохання до нового начальника її відділу раптом спалахнуло розпачем і безпорадним болем для обох… Бо «гірко відлунювала у серці Сергія там мить, коли снаряд розірвався неподалік, а осколок спричинив тяжке каліцтво, через яке не можна бути в любові щасливим…»

…Глянула оце у вікно – і одразу завтішалася пелюстками спогадів, коли дорога кликала у подорож, і за таким от склом миготіли поля, переліски, чиїсь двори, і так було цікаво уявляти, яку ж то долю узяли під свої крила лелеки, котрі щасливо умостилися на прилаштованому на стовпі колесі…

Лелеки… Мить – і повертають вони мене знову до Іванового творчого поля, де на кількох лише сторінках диригент-випадок розіграв справжнісіньке затемнення серця, щоправда, його, Якового… Одвічний любовний трикутник, назавжди і безповоротно розділені два береги однієї ріки – зваблива і занадто прагматично-розсудлива і таки доступна коханка Сніжана та мудра, терпляча сільська жінка і дружина Катерина, мати його донечки… Усього пару сторінок – а в уяві так затанцювали ці жіночі долі, то тужливою скрипкою додаючи жалю до зрадженої самотності однієї і встріваючи у принадну реальність іншої самоти якоюсь надто манірною чечіткою…

Отак і гаснуть покинуті погляди, сохнуть невиплакані сльози, бо мотузкою ж одну ногу чоловікові не прив’яжеш, коли інша вже скочила у гречку. Е, ні, вляпалася! Бо, коли піднятий над тілом скальпель хірурга запустив життєву хроніку найшвидкіснішим експресом пам’яті, потім очі, що відкрилися опісля наркозу, побачили не лише щасливу лелечу родину, а і його найрідніших – донечку і дружину… Розвиднілося таки…

І знову заглядаю у вікно, де ледь помітно, але так тремтливо-лагідно дарує свої дотики весна, все впевненіше стукаючи у серце розквітлими зворушливо-ніжними підсніжниками, рястом та фіалками…

А думка чомусь майнула знов у літо, намальоване пензлем Нагірнякової душі – правдиво, щиро і хвилююче, аж до зітхання…

З роками будь-яка історія сприймається по-іншому, мимоволі переплітаючись із власною долею того, хто до неї доторкнувся. От і в мене цього разу аж затерпло на серці, коли перенеслась крізь сторінки до сімейного порогу Берестів і пережила, наче одним подихом, весілля їхньої донечки… без нареченого… А як же втішалася родина, коли коханий доньки Ліди Юра виявився чудовим парубком, привітним і чемним, привабливим і щирим! Що там казати: скільки всіляких клопотів навколо весілля!.. Та не приведи, Господи, пережити, коли у дворі музики вже вигравають, у печі все шкварчить і гості на порозі, а… нареченого, не зрозуміло чому, так і нема!.. Ой, доле-доленько, що ж ти крутиш нами, мов прачем б’єш, усі соки висмоктуючи?.. Добре, що хоч над Лідою та її батьками Бог змилувався і все роз’яснилось, хоч хай Бог боронить такого! Бо раптова смерть, як виявилось, відібрала саме напередодні весілля в нареченого маму…, та все ж подарувала нову люблячу родину.

…Ой, ниточки-ниточки, які ж ви всі яскраві і принадні та барвисті, як тішите око на долоні, тулячись одна до одної своїми відтінками і кольорами!.. А чого ж ви жіночу долю так часто гаптуєте холодною самотністю та безпорадністю заплаканих вечорів?..

Такі німі запитання щоразу троюдили душу красуні Килини, що «пашіла здоров’ям і свіжістю, манила і вабила красою у хмільне, заворожуюче море любові», та, однак, хлопці, хоч і задивлялися, а уваги приділяти не поспішали.

А потім усе навколо таким вихором умить заломило не те, що руки, а, здавалось, кожну клітиночку юного серця: найкраща подруга підступною змією звивисто поповзла місточком і звабила обіймами коханого Килини Максима; не в змозі пережити і перестогнати увесь свій біль, Килина наосліп падає в долоні хоч і люблячого, та все ж нелюба Віталія… Отак і почимчикувала її жіноча доля, а мо’ таки пошкандибала, до крові роз’ятрюючи душу! Хтозна… Поки не бачила Максима, ще куди не йшло, а вже як стрілись!.. Щастя-нещастя, обійми-цілунки… Але ж… Колись Оксана вкрала у неї Максима – та, бач, не склалося; тепер Килина наче і своє, кохане забрала, поки чоловік в армії, а Оксану спаралізувало: ноги віднялися… Гріх чи що?

…Ой-ой-ой, а би ж то знати, де і який крок не зробити, точнісінько, як кінематограф легким натисканням якоїсь там кнопки творить стоп-кадр! То, може би, й гріхів було менше, і сліз, і болю, і розпачу, і… пропитої вроди, як у Кирстини, найкращої колись дівки на селі… Хтось шпигоне навздогін болючим осудом за пиятику, і лише одиниці здатні відчути і зрозуміти жіночий невимовний біль: «Ви знаєте, як з нелюбом жити?!»

Отаке воно життя-буття, отака вона кострубата жіноча доля, яка то ніжним доторком світанку тішить, а то батогом шмагає і не питає, за що і про що…

От і Докію не питала: спочатку ласкавила щастям закоханих поглядів за весільним столом, а тоді розтанула, як вранішній туман, в Олексовій пиятиці, холодних словах та побоях і геть змарнувала її вроду…

Ет та й годі, з кожним словом лиш зітхати хочеться, мовчки тамуючи жалі та гіркоту. А тут уже нова горобинова крапелька додалася – пам’ятаєте, як у мороз, коли нишком плачуть обмерзлі червоні ягідки, ущент розтоптані ногами людей?

А вже сльози заробітчанські – то окремий біль, що настирливо нагадує про себе останнім часом звідусіль, бо таки не завжди щастить на добрих і щедрих господарів, сеньйорів, панів.

От і Зіна, зморена од вчительських бідувань, гайнула до Італії. Позичені гроші, гордовиті і вибагливі малорухомі діди з безкінечними памперсами й суднами, божевілля деяких жінок… І раптом – несподіваний поворот – найстрашніша хвороба підкосила чоловіка Василя: занадто багато було переживань і гірких дум і про борги, і про навчання майбутнього медика-донечки, і про всілякі там плітки про справжність заробітчанської жіночої долі…

На фото Володимира Жука - колеги Івана Семеновича з Дністровської ГАЕС на поминальному обіді

Жіноча доля

За мотивами однойменної книги Івана Нагірняка

У жіночої долі усе на долоні:

І примружене щастя, й розхристана мить,

Найдорожчі цілунки і сина, і доні,

Й запізнілої рими притишене: «Цить!..»

У жіночої долі усе за порогом:

В когось – райдуга ніжно розводить мости,

А комусь тільки блисне зухвало за рогом

Або кине світанок самотні хвости.

У жіночої долі усе, як удасться:

Чи то пан (ліпше – пані…), чи більше пропав,

Хтось ворожить, хтось має собі оте щастя,

А котрусь навіть сон, та і той обминав.

У жіночої долі усе, як у скрипці:

Як торкнеться смичок, так вона й зазвучить,

Комусь мало зірок, хтось радіє і скибці,

І сльоза то танцює, то нишком бринить.

У жіночої долі бекари й бемолі,

Незакінчені фрази мінорних зітхань…

Не збагнуть того тла у жіночої долі

В світанкових мережках нових сподівань!..

3.04.2011 р.

Інна ГОНЧАР