Уже вкотре 12 лютого новодністровці згадували свою знану землячку — випускницю Новодністровської першої школи, відому журналістку, яка багато років входила в наші оселі спочатку як ведуча редакції інформації «УТН» у програмі «Вікна» та програмах ММЦ «Інтерньюз», потім як шеф-редактор українського бюро ОРТ, а в останні роки свого життя – як автор інформаційно-аналітичної програми та шеф-редактор київського відділення телеканалу «Україна» і ведуча інформаційно-аналітичної програми «ПолітОбоз», — Наталію Кондратюк, чий портрет щоразу захоплює у галереї найвідоміших новодністровців у міському музеї. 13 літ на Вічній правді... Згоріла у своїй професії, згоріла без неї, немов ота поминальна свіча, що миготіла біля портрета такої вродливої, харизматичної, справжньої і нашої Наталії...

На запрошення директора міського історичного музею Г. О. Разгонюк у мистецькій залі тієї розлучної лютневої днини зібралися найближчі (зважаючи на карантинні обмеження), хто знав, пам’ятав, шанував відому землячку. І знову перед нами направду оживала красива, яскрава, упевнена, щиро усміхнена жінка – завдяки кадрам з документального фільму «Плата за щирість», котрий на річницю смерті підготували її колеги-журналісти, ми спостерігали професійну роботу Наталії у Чорнобилі, Чечні, на дачі Павла Лазаренка, у Верховній Раді, в Богданівці… І знову вражалися фактам, що Наталія Кондратюк підготувала близько 2 тисяч репортажів, які могли б увійти до 60 повнометражних фільмів, – і все це крізь душу, і завжди на передовій сьогодення, відверто і ризиковано викликаючи вогонь на себе.

У болючих ритмах хвилини мовчання кожен по-своєму відчував оте мовчазно-поминальне, котре сповістило, що лютий 2008-го так люто осиротив не лише доньку Дашу, маму Галину Зиновіївну, рідних, друзів та близьких, а й усю вітчизняну журналістику… 43-тя життєва межа стала останньою, прихистивши її на Байковому кладовищі у такому ж мистецькому колі: композитора Миколи Мозгового, кіноакторів Миколи Оляліна та Леоніда Бикова…

І поки миготіла тривожно свіча, я поділилася окремими фотомитями на відстані телефонних можливостей із мамою Наталії, Галиною Зиновіївною, котра, пропри біль і горе, що не вщухає, одразу відповіла: «Рідні мої, як же я вам вдячна! Пишу і плачу не тільки від горя, а і від захвату, що живуть у моєму улюбленому Новодністровську такі чудові люди, як ви. Вклоняюсь вам до землі за ваші чисті, щирі душі, за пам’ять про мою донечку, за те, що всі ці страшні роки ви підтримували мене. Люблю вас, ви найкращі!...» Разом із тим, Галина Зиновіївна поділилася щасливими новинами: напередодні нового року Наталина донька Даша народила другу дитину, Алісочку. Однак, нова розлука вкотре постукала у двері: через день після народження онучки помер чоловік Наталії Артур…

І знову спогади – від незмінного упродовж 27 літ директора першої Новодністровської школи, яку закінчила з відмінними оцінками Наталія Кондратюк, Анатолія Васильовича Шамбри, директора музею Галини Олександрівни Разгонюк; враження від міського голови Наталії Олександрівни Цимбалюк, начальника відділу культури Альони Анатоліївни Присакар, нинішнього директора закладу Тараса Андрійовича Серевка та його заступника Наталії Миколаївни Квятковської, активістки жіночого клубу Орисі Костянтинівни Шпирки.

А я мимоволі пригадала написане мною кілька років тому з нагоди 10-ліття втрати: «Те, якою запам’ятали ми всі відому журналістку Кондратюк, безсумнівно, – результат неймовірної любові мами Галини, котра плекала в доньці кожну бодай найменшу струночку, а потім згорьовано зізнавалася: „Я знаю, чому Бог її забрав: бо я насмілилась любити доньку більше самого Бога!..“»

Безмежно дякуємо нашій невтомній Галині Олександрівні Разгонюк, що бережете новодністровську пам’ять!

Інна Гончар